Костянтин Едуардович Ціолковський
“На місяці”. Фантастична повість
ЧИ МОЖНА ПЕРЕЛЕТІТИ НА МІСЯЦЬ?
І
У цім оповіданні мовиться про те, що трапилося б із людьми, якби вони опинилися на Місяці. Звісно, пригоди цих людей вигадані — усе діялось уві сні. Читаючи оповідання, ви певне й самі помітите подекуди такі недоречності, які, коли б вони відбувалися насправжки, мусили б чимало спантеличити дієвих осіб в оповіданні. Проте, не думайте, що коли це все сон, то й усе в нім неправдиве. Ні, те, що оповідається про самий Місяць, про будову його поверхні та про умови життя на нім — все це безперечно правдиве, і ви можете сміливо цьому вірити. Неправдиві лише деякі дрібниці, що їхня неприродність сама впадає в око. Оповідачеві довелося розповідати своє оповідання, як сон, — інакше він не міг би перенести своїх героїв на Місяць і примусити їх блукати по його поверхні, хоч там нема повітря й нічим дихати.
А справді, жадна людина ще не побувала на Місяці. На літаку або дирижаблі до нього не долетіти. Між Землею та Місяцем лежить чотириста тисяч кілометрів зовсім порожнього простору, де немає ні повіту, ані найменших слідів будь-якого іншого газу. А хіба можна рухатися на дирижаблі або літаку в абсолютній порожнечі? Адже дирижабль не падає лише тому, що його підтримує повітря; він власне плаває в повітрі так самісінько, як плаває в океані підводний човен. Літак — той спирається на повітря своїми «підтримними площинами», які ми часто неправильно звемо його крилами (неправильно, бо крилами махають, а літак ними не махає).
Отже, літак та дирижабль — непридатні до подорожі на Місяць. Якщо потрібно було б приставити на Місяць не людину, а якусь неживу річ, то на це здалася б гармата. Вам здається, що ми не зможемо колись закинути гарматня на Місяць? Це вам так здається, бо ніхто ще не бачив, щоб кинута вгору річ та не впала назад на Землю. Та зараз ви зрозумієте, що думка закинути гарматень на Місяць — не безглузда.
Уявіть собі, що ви стоїте на верховині високої гори, біля гармати, поставленої без нахилу. З гармати стріляють гарматнями, шляхи гарматнів, звичайно, викривляються до землі й, нарешті, упираються в неї. Що з більшою швидкістю вилітає гарматень, то далі він залітає, отож і далі лежить та точка, де шлях гарматня зустрічає поверхню землі. Ви можете тепер уявити собі таку швидкість гарматня, за якої кривина його шляху стає однаковою з кривиною земної поверхні. Такий гарматень летітиме ввесь час на однаковій віддалі від землі й ніде з нею не стрінеться.
Інакше сказати, такий гарматень повік кружлятиме навколо земної кулі, ніби якийсь малесенький місяць, тільки багато швидше. За якої швидкости це станеться, можна вирахувати заздалегідь. Обчислення показують, що гарматень безупинно кружлятиме коло Землі тоді, коли його кинуто із швидкістю 8 кілометрів на секунду.
А що станеться з гарматнем, якщо кинути його ще швидше? Як він летітиме за швидкости 9 або 10 кілометрів на секунду? Тоді він полетить не кружка, а витягненою замкненою лінією, що біжить далеко від Землі вглиб небесних просторів — тим далі, що більша швидкість. Уже за швидкости 11 кілометрів на секунду гарматень відлітає на таку відстань, як до Місяця, а ще за більшої швидкости може досягти якої хочете планети.
Теперішні гармати ще далеко не досягли цієї швидкости. Гарматні найдалекострільніших гармат вилітають із швидкістю 13/4 кілометра на секунду. Тому ми не можемо ще «стріляти в Місяць», але дуже можливо, що зможемо зробити це в майбутньому. Чого не можна здійснити сьогодні, може пощастить зробити завтра.
Та коли можна сподіватися кинути колись гарматень на Місяць, то чи не можна зробити всередині такого гарматня каюти для людини? Це можна б зробити, та тут ось ще яка справа: чи видержить людина постріл? Виявляється, що ніколи не видержить. Людину, посаджену всередину гарматня, так само ударить, як і тоді, коли б вона стояла перед горлом гармати й гарматень полетів би на неї. Не забувайте, що такий гарматень летить ще й багато скорше за найшвидші теперішні гарматні. Тут ніякі мудрування не допоможуть. Вилетіти живим з гармати на Місяць — річ неможлива.
Дехто з вас може скаже, що в цирках показують людину, якою стріляють із гармати, і вона лишається живою. Але ця циркова гармата не справжня. Людина в циркові вилітає з гармати не від вибуху пороху, а від спуску тугої пружини; дим з гармати, що ви бачите, роблять навмисне, щоб схоже було на справжню гармату; це зовсім не дим від пострілу. Із справжньої гармати людина живою не вилетить.
Отже, і гармата не в силі допомогти дістатися ніби до Місяця, хоч вона й могла б закинути туди неживу річ. Здається, ніби нема жадного способу здійснити таку подорож. Довго думали, що людям ніколи не пощастить не тільки полетіти на Місяць, а навіть вилетіти за нашу атмосферу. А проте, спосіб це зробити знайдено, — знайшла його та сама людина, що написала подане далі оповідання. Це оповідання написане давно (1887 р.), а через 15 років упертих роздумів автор оповідання вигадав спосіб долетіти до Місяця й вернутися назад не тільки уві сні, а й справді. Що це за спосіб — зараз з’ясуємо.
II
Машина літати на Місяць і на планети — «зореліт» — не буде схожа ні на літака, ні на дирижабль, ні навіть на гармату. Зореліт найбільше схожий буде на ракету. Багатьом із вас, мабуть, доводилося бачити ракету, що гарно знімалася догори на тлі нічного неба. Знаєте, чому вона летить?
Ракета — це рурка, начинена порохом, з одного кінця закрита, а з другого відкрита. Порох з відкритого краю запалюють, тримаючи ракету цим кінцем донизу. Дим густим і струмком витікає вниз, а сама ракета летить угору. Не думайте, що ракета летить угору, відштовхуючись цим струмком диму від навколишнього повітря. Ні, вона полетіла б і тоді, коли б навколо зовсім не було повітря. Причина руху ракети інша: ракету підштовхує той газ, що втворюється всередині її; цей газ в один бік витікає вільно, а в другий бік, де немає виходу, — тисне. Тут відбувається те саме, що і й при пострілі з рушниці: стиснутий газ, що утворюється підчас вибуху порохового набою, викидає кулю в один бік і разом з тим відштовхує рушницю в другий бік. Тому огнепальна зброя дуже «відбиває» при пострілі. Завдяки цьому «відбоєві» ракета летить угору. Повітря для її польоту зовсім не потрібне; вона б так само летіла й там, де немає повітря.
Ось чому ракета може здатися для польотів за атмосферу. Уявіть собі величезну ракету — десятки метрів завдовжки й відповідної грубини; у ній є каюта для людей, впоряджена так, що люди з неї можуть керувати горінням вибухової речовини, як машиніст керує горінням вугілля в паротязі. Якщо вибухові речовини ракети згорятимуть поступово, ракета зніматиметься плавко, без різких струсів та поривів. А тимчасом швидкість її збільшуватиметься ввесь час, доки триватимуть вибухи; коли буде достатній запас «палива», ракета зможе, як показують обрахунки, за досить короткий термін дійти будь-якої швидкости. Довівши швидкість до 11 кілометрів на секунду, люди зможуть, як ми вже знаємо, вилетіти за атмосферу й долетіти до Місяця.
Отож, у ракеті не буде такого навального наростання швидкости, як то буває з гарматнем, що так згубно впливає на все живе. Своєї величезної кінцевої швидкости ракета набуває плавко й поступово, без жадної небезпеки для її пасажирів. Друга визначна прикмета ракетного зорельота та, що пасажири зможуть керувати його польотом у порожнечі світового простору: примусити його летіти швидше, повільніше, зупинятися, повертати, летіти назад або в бік. Для цього всього треба лише мати достатній запас вибухових речовин.
Вибухової речовини зорельотові доведеться нести з собою дуже багато, і в цьому одна з перешкод, що заважають нам збудувати зореліт сьогодні ж. Щоб перелетіти на Місяць, потрібний запас вибухових речовин (як показують обрахунки), що багато більше важитиме за вагу ненабитої ракети. Зробити це дуже важко. Але важко — не значить неможливо, а людина в своєму прагненні пізнати світ зупиняється лише перед неможливим.
Такий спосіб вигадав Ціолковський, щоб перелітати на інші планети. Ціолковський найперший у всьому світі дійшов такої думки й докладними обрахунками показав, що таким способом можна дійти мети. Тепер над здійсненням зорельота й над «зореплавбою» працює багато вчених і з інших країн, особливо в Німеччині, Австрії та Америці. Починають навіть будувати маленькі зорельоти, щоб піднятися в ті високі та розріджені шари нашої атмосфери, куди досі ніяк не щастило дістатися. Роблять ще успішні спроби й з автомобілями, в яких замість мотора ззаду два десятки ракет: такий автомобіль мчить із швидкістю більше як 200 кілометрів на годину. Вдалі бували й спроби з ракетним літаком — попередником справжнього зорельота.
Поступово, крок по крокові людина опановує зореплавбу. У цій справі доведеться ще дуже багато докласти праці, може буде ще багато й невдач, навіть жертв. Та безперечно всі труднощі будуть переборені, і мрія про подорож на Місяць колись здійсниться.
III
Тепер трохи докладніше скажемо про ту визначну людину, що перша показала світові шлях до зореплавства. Його ім’я — Костянтин Едуардович Ціолковський. Він без виїзду живе в Калузі, працюючи над своїми винаходами. Народився він 1857 року в селі Іжевськім, Рязанської округи (тоді губернії) і був сином лісника, такого бідного, що майбутній винахідник не мав змоги в школі вчитися: він учився в своїй сім’ї. І все ж на 24 році життя він успішно склав іспит на вчителя математики. Сорок років він учителював, гулящого часу читаючи та роздумуючи над питаннями науки й техніки.
Над машиною, щоб перелітати на планети, Ціолковський працює вже чверть віку. «Я вірю, — пише він, — що людство не тільки заселить Землю, а й здобуде всі планети, а може й зоряний світ. Заселити всесвіт людина Землі змушена буде неминуче, бо незабаром Земля стане тісною, а техніка — такою могутньою, що прагнення людини поширити свої володіння буде задоволене».
Ракета — зореліт — не єдиний винахід Ціолковського. Ще раніше він багато працював над питаннями повітроплавби та авіяції. Він створив проект металевого керованого аеростата з хвилястого заліза. Такий дирижабль зможе підняти відразу 200 чоловіка. Цей проект починають тепер здійснювати.
Нині Ціолковський працює ще над одним цікавим винаходом — це найшвидший потяг. Швидкість цього потягу доходитиме 1000 й більше кілометрів. Він із розгону перелітатиме без мостів через широкі річки й навіть через морські протоки завширшки цілі десятки метрів.
Ціолковський написав щось із 50 творів. Невпинно працюючи, живе ця дивна людина, віддаючи всі свої сили й увесь свій нужденний заробіток на користь прийдешніх поколінь. Прийдешніх — бо багато ще років мине, доки пощастить їх здійснити. Мета його життя, — як він каже, — «зробити щось корисне людям, просунути людство хоч трохи наперед. Ось чому я цікавився тим, що не давало мені ні хліба, ні сили. Але я сподіваюся, що моя праця — може незабаром. а може й у далекій майбутності, дасть людям гори хліба й безліч сили».
Я. Перельман.
Час уставати.
Потягаюсь, устаю… Як легко! Легко сидіти, легко стояти…
Що це, може продовження сну? Я почуваю, що стою особливо легко, ніби по шию у воді. Ноги ледве торкаються підлоги.
А де ж вода? — Не бачу. Махаю руками: не почуваю ніякого опору.
Чи не сплю я? Протираю очі. Все те саме.
Дивно!
Проте, треба одягнутися.
Переставляю стільці, одчиняю шафи, дістаю одяг, піднімаю різні речі — і… нічого не розумію.
Невже в мене сили побільшало?.. Чому все стало таким легким? Чому я підіймаю такі речі, яких раніше й з місця зрушити не міг?
Ні, це не мої руки, не мої ноги, не моє тіло.
Ті такі важкі й роблять усе з таким трудом…
Звідки ця сила в руках і ногах?
Чи може якась сила тягне мене й усі речі угору і тим полегшує мені роботу? Коли так, то як же вона дуже тягне! Ще трошки — і, мені здається, вона піднесе мене до стелі.
Чому це я не ходжу, а підскакую? Щось тягне мене в бік, протилежний силі ваги, напружує м’язи, примушує скакати?
Мушу коритися: підскакую…
Мені здалося, що я поволі піднявся й так саме поволі спустився.
Підскакую дужче і з чималенької височини оглядаю кімнату… Ой! — забив голову об стелю… Кімнати високі; не чекав, що вдарюся… Більше не буду таким необачним.
Зойк збудив мого приятеля: я бачу, як він перевертається і згодом зіскакує з ліжка. Не буду описувати його подиву, схожого на мій; я побачив те саме видовисько, яке, непомітно для себе, кілька хвилин тому сам являв власного персоною. Мені дуже великої втіхи завдавали витріщені очі смішні пози й неприродно жваві рухи мого приятеля, мене потішали його чудні вигуки, дуже схожі на мої.
Давши вичерпатися запасові здивовання в мого приятеля — фізика, я попросив його з’ясувати мені: що трапилось? Чи то побільшало в нас сили, чи зменшилась вага?
І той, і той здогади були однаково дивовижні, та нема такої речі, до якої людина, звикнувши до неї, не стала б байдужа. До цього ми з приятелем ще не дійшли, але в нас уже зародилося бажання дошукатися причини.
Мій приятель, звиклий розв’язувати Завдання, швидко орієнтувався в масі явищ, що приголомшили й заплутали мій розум.
— Силоміром, або пружиновою вагою, — сказав він, — ми можемо зміряти силу наших м’язів і довідатись, збільшилась вона, чи ні. Ось я впираюся ногами об стіну й тягну за нижній гак силоміра. Бачиш — 80 кілограмів: моя сила не збільшилась. Зроби це саме й упевнишся, що ти не зробився богатирем Іллею Муромцем.
— Важко з тобою погодитись, — відказав я, — коли факти суперечать. З’ясуй, як я підіймаю край цієї книжкової шафи, в якій не менше 800 кілограмів. Я спочатку подумав, що вона порожня, але, одчинивши її, побачив, що всі книжки на своїх місцях. З’ясуй, до речі, і стрибок на три метри заввишки.
— Ти підіймаєш велику вагу, підскакуєш високо й почуваєш себе легко не тому, що сили в тебе побільшало, — цей здогад уже спростовано силоміром, — а тому, що вага зменшилась, цього ти можеш допевнитися за допомогою того ж силоміра; ми довідаємося навіть, у скільки разів вона зменшилась.
Так кажучи, він підійняв першу, яка попалася йому, гирю, що важила шість кілограмів, і привісив її до силоміра.
— Дивись! — казав він далі, глянувши на показ ваги. — Шестикілограмова гиря важить 1 кілограм. Тобто вага зменшилася в шість разів.
Подумавши, він додав:
— Достеменно така сила ваги й на поверхні місяця; там це від її малого обсягу та малої щільности її речовини.
— Чи бува не на Місяці ми?.. — зареготав я.
— Якщо й на місяці, — сміявся фізик, переходячи на жартівливий тон, — то лихо не велике, бо таке чудо, коли воно можливе, може повторитися в зворотному порядку, тобто ми знову повернемося на землю.
— Постривай, годі жартувати… А що буде, як зважити якусь річ на звичайних терезах, чи помітимо зменшення ваги?
— Ні, бо зважувана річ полегшає в стільки разів, скільки й гиря, покладена на другу шальку; рівновага не порушиться, хоч вага й зміниться.
— Так, розумію.
Проте, я намагаюсь переломити палицю, сподіваючись таки виявити збільшення сили; та дарма, зробити мені цього не щастить, хоч палиця й не груба й ще вчора тріщала в моїх руках.
— Ач який упертий, покинь, — сказав мій приятель — фізик.
— Краще подумай, що тепер, мабуть, увесь світ схвильований змінами.
— Твоя правда, — відповів я, кидаючи палицю: я про все забув; забув що існує людство; з яким я, та й ти, дуже хочемо поділитись думками…
— Що воно сталося з нашими приятелями?.. Чи не було ще й інших переворотів?
Я вже й рота роззявив та відсунув завіску (вони всі були спущені на ніч, щоб місячне сяйво не заважало спати), щоб побалакати з сусідою, але відразу ж одскочив. Який жах: небо було чорніше за сажу.
— Де ж місто? Де люди?
Це якась дика, неуявна, яскраво освітлена сонцем місцевість.
Може ми й справді перенеслись на якусь пустинну планету?
Все це я тільки подумав, — вимовити ж нічого не міг. І тільки нескладно мугикав.
Приятель кинувся був до мене, гадаючи, що мені млосно, але я йому показав на вікно; він сунувся туди й теж занімів.
Ми не зомліли тільки тому, що мала вага заважала зайвому припливові крови до серця.
Ми оглянулися.
Вікна були завішені, як раніше: того, що нас вражало, не було перед очима, а звичайний вигляд кімнати й усіх речей у ній, добре знайомих нам, ще більше заспокоїв нас.
Притулившись один до одного, ми ще трохи боязко підняли спочатку тільки краєчок завіси, потім підняли їх усі і, нарешті, зважились вийти з дому подивитись на траурне небо та околиці.
Хоч ми тільки й думали, що про прогулянку, проте ми ще дещо помічали. Наприклад, коли ми проходили через просторі й високі кімнати, то мусили дуже обережно орудувати своїми грубими м’язами, — інакше підошва даремно сковзалась по підлозі; проте, це не загрожувало падінням, як це було б на мокрому снігу, або на склизькому льоду, — а тіло чимало підскакувало. Коли ми хотіли відразу поставити себе в горизонтальному напрямі, то треба було спочатку помітно нахилятись уперед, як коні нахиляються, коли їх примушують зрушити віз із надсильною вагою, та це тільки здавалось так, — а справді всі наші рухи були надзвичайно легкі… Сходити східцями з приступки на приступку, — як це нудно! Ходити кроками, — як це помалу! Незабаром ми облишили ці церемонії, придатні на землі, а тут лише смішні. Рухатись навчились скоком; сходити й підійматися — через десять і більше східців, як найодчайдушніші школярі; а часом скакали з усіх сходів, або з вікна. Одне слово, обставини примусили нас перетворитися на якихось стрибунів, як от коники або жаби.
Отож побігавши по кімнатах, ми виплигнули на двір і побігли вскочки до найближчої гори.
Сонце сліпило очі й здавалось синюватим. Закривши руками очі від сонця й од відсвіту сонячного проміння, що ним світилася навколишня місцевість, можна було бачити зорі й планети, також здебільшого синюваті. Вони не миготіли; це робило їх схожими до цвяшків із срібними голівками, вбитих у чорне небо.
А ось і Місяць, остання кватиря. Він нас здивував, бо його поперечник видавався разів у три-чотири більший, ніж діяметр раніше баченого місяця; та й блищав він яскравіше, ніж удень на Землі, коли він віддавав біленькою хмаркою… Тиша… Ясна погода… На небі ні хмарки… Не видно ні рослин, ні тварин. Пустеля з чорним одноманітним склепінням та з синім мерцем — сонцем… Ні озера, ні річки, ні краплі води. Хоч би обрій білів — це показало б, що є хоч пара, але й він такий самий чорний, як і все небо.
Немає вітру, що гойдає верхів’я дерев і шелестить травою на землі… Не чути цвірінькання коників… Не видно ні птахів, ні барвистих метеликів. Тільки гори та гори, жахливі, височенні гори, верхів’я яких, проте, не блищать від снігу… Ніде ні сніжинки. Ген-ген долини, рівнини, узгір’я. Скільки там навалено каміння… чорне й біле, велике й маленьке, та все гостре, блискуче, не закруглене, не зм’якшене водою, якої тут ніколи не було, яка не гралась ним із веселим шумом, не працювала над ним.
А ось зовсім рівне місце, хоч і хвилясте: не видно й одного камінця, лише чорні розколини розлазяться в усі боки, мов гадюки… Твердий ґрунт — кам’яний… Немає м’якої чорноземлі; немає ні піску, ні глини.
Сумна картина… Навіть гори оголені, мов роздягнені, бо ми не бачимо на їх легкого вуалю — прозорого синюватого серпанку, що ним обкутує зелені гори та віддалені речі повітря. Суворі, на диво чіткі ляндшафи. А тіні? О, які темні… І які різкі переходи від темряви до світла… Немає таких м’яких переливів, до яких ми звикли й які може створити лише атмосфера. Навіть Сахара — і та здалася б раєм проти того, що ми бачимо тут. Ми шкодували за її скорпіонами, сараною, гарячим піском, що його здіймає сухий вітер, не кажучи вже про вбогу рослинність, що зрідка трапляється, та фінікові гаї… Проте, треба вже було вертатися. Від ґрунту віяло холодом і ноги мерзли, хоч сонце припікало. Загалом ми відчували неприємне відчуття холоду. Це було схоже на те, коли промерзла людина гріється біля гарячого комінка й не може нагрітись, бо в кімнаті надто холодно: по його шкірі пробігають приємні струмки тепла, та вони не можуть перебороти холоду.
Вертаючись додому, ми грілися, легко перестрибуючи, як сарни, чотириметрові камінні купи… Це були граніти, порфіри, сієніти, гірський кришталь та всякі прозорі й непрозорі кварці й кремінка: все вулканічні породи. Потім ми помітили і сліди вулканічної діяльности.
Ось ми й удома. У кімнаті почуваєш себе добре: температура рівномірніша. Це нас спонукало почати нові досліди й обміркувати те, що ми бачили й помітили. Справа ясна, ми знаходимось на якійсь іншій планеті. На цій планеті немає повітря, немає й іншої атмосфери.
Коли б був газ, миготіли б зорі; коли б було повітря небо було б синє, і віддалені гори вкривав би серпанок. Але як ми дихаємо і чуємо один одного, — цього ми не розуміли. Можна було упевнитись, що немає ні повітря, ні іншого якогось газу: наприклад, ми не могли закурить і зопалу попсували безліч сірників; гумовий, закритий непроникливий мішок можна було стиснути без найменшого зусилля; цього не було б, коли б усередині був якийсь газ. Що на місяці немає газів, це доводять і вчені.
— Чи не на місяці й ми?
— Ти помітив, що звідси сонце не видає ні більшим, ні меншим, ніж із землі? Таке явище можна спостерігати лише з землі та її супутника, бо ці тіла майже на однаковій віддалі від сонця. А з інших планет воно видає більшим або меншим; наприклад, з Юпітера сонце видно меншим разів у п’ять, з Марса — разів у півтора, з Венери — навпаки, — у півтора рази більше: на Венері сонце пече вдвоє дужче, а на Марсі вдвоє менше. І така ріжниця з двох найближчих до землі планет. А на Юпітері, наприклад, сонце гріє в 25 разів менше, ніж на землі. Нічого схожого не маємо тут, хоч ми можемо про це дізнатися, бо маємо запас вимірних приладів.
— Так, ми на місяці: все каже за це.
— Про це свідчить навіть розмір місяця, якого ми бачили дуже великим, і який є, очевидно, планета, що ми її не з нашої волі залишили. Шкода, що ми не можемо тепер розглядіти її плям, її портрету й остаточно впізнати місця, де ми перебуваємо. Почекаємо ночі…
— Як же ти кажеш, — зауважив я своєму приятелеві, — що земля й місяць однаково віддалені від сонця. А на мою думку, так це ріжниця таки чималенька. Адже вона, скільки я знаю, дорівнює 380 тисяч кілометрів.
— Я кажу: майже, бо ці 380 тисяч становлять лише одну чотирисоту частину всієї віддалі до сонця, — відмовив фізик. — Однією чотирисотою можна знехтувати.
Бажаєте прочитати інші твори Костянтина Едуардовича Ціолковського?
Ви можете читати їх онлайн українською мовою або завантажити безкоштовно у форматі PDF на сторінці сайту “Наукова спадщина”.
Ви можете читати їх онлайн в оригіналі російською мовою або завантажити безкоштовно у форматі PDF на сторінці сайту “Научное наследие”.
Приємного прочитання!